«Укрінфо́рм» — Украї́нське націона́льне інформаці́йне аге́нтство, яке щодня публікує близько 500 інформаційних та аналітичних повідомлень українською, англійською, іспанською, німецькою, французькою, польською та японською мовами оприлюднило інтерв’ю з директором Інституту соціології НАН України членом-кореспондентом НАН України д.ф.н., проф. Є.І.Головахою.
Журналіст Тетяна Негода розпочала розмову з констатації того, що Україна втрачає дітей і молодь, вони їдуть за кордон. Чи є межа цьому процесу, доки він триватиме?
Посилаючись на точку зору вітчизняних демографів, соціолог підтвердив, що ситуація дуже серйозна, але не катастрофічна. Вона потребує довгострокового плану розв’язання, щоб готуватися до майбутніх випробувань, які почнуться після закінчення війни. Поки вона триває, головна проблема – безпека й виживання. Тому матері вивозять дітей і їх зрозуміти можна. Та все одно треба думати про найближче майбутнє. Соціологи вивчали, хто демонструє наміри повернутися, і якщо за нашими даними 2022-го року таких було 78% , то зараз – менше 50%. Тож реальна кількість буде залежати від багатьох факторів, що підтверджують історичні приклади. Якщо війна в Україні триватиме ще рік-два, то можна розраховувати на 30%. Професор підкреслив, що належить до тих експертів, які прогнозують, що за рік-два війна закінчиться. Але те, що 70% там залишаться, не означатиме, що вони відрізані. Зв’язок з Україною буде. Тож на це не треба дивитися з трагізмом. Ось, наприклад, колеги-науковці, які виїхали, зараз налагоджують контакти зі світовою науковою спільнотою.
З 2002 року в країнах Європи проводиться Європейське соціальне дослідження. Кожні 2 роки роблять опитування і на їх основі в ЄС розробляються державні стратегії і соціальні програм. Професор пригадав: «У 2004-му мені з Інститутом соціології НАН з неймовірними труднощами вдалося через міжнародні організації туди пробитися. Тепер вони нас самі попросили в те дослідження – Київська школа економіки буде цим займатися».
Є такий термін в соціології, нагадав вчений, – соціальний капітал. Це те, що людина напрацьовує в житті як професіонал, як член спільноти. Людей оцінюють за їх соціальний капітал. А за кордоном українці набуватимуть нових навичок і цей капітал зростатиме в ціні. Та й можуть повернутися вони, якщо буде така державна програма. Тому ситуація складна, але не трагічна. Треба вивчати досвід Європи.
Людина – дуже адаптивна істота, і суспільство загалом теж. За прогнозами ООН у 2100-му році в Україні буде 10-12 мільйонів населення. У 50-му році – близько 20 млн. Наші демографи з цим не повністю погоджуються. Ці всі проблеми потрібно буде розв’язати. Наша величезна проблема – це стійкість. Її мають демонструвати насамперед, еліти власними прикладами – і стійкість і бажання захищати. Просто у нас дуже важко формується нова еліта. Стару винищили ще у 20-30-х роках ХХ століття.
Бізнес-еліта для нації дуже важлива, хоч є питання насамперед до політичної, духовної, наукової еліт. Але якщо підприємці будуть підтримані, будуть створювати робочі місця, багато переселенців (у першому поколінні) з європейським досвідом навіть на меншу зарплату повернуться в Україну.
Навіть у перші місяці вторгнення, хоч стабільно було страшно, не всі виїхали. Треба краще інформувати, а рішення виїхати чи повертатися має ухвалюватися не емоційно, а виважено, раціонально, тверезо. Говорячи про людей, можна застосувати слово «всі» тільки в одному випадку: всі люди різні. І не всі перелякаються та думатимуть тільки про збереження життя. Хтось перелякається і побіжить. А хтось скаже: так, трагічно, але я маю тут залишитися. Більшості потрібна просто об’єктивна інформація.
Бюрократія має головне завдання - підготувати країну до мирного часу. І реформи не відкладати, бо треба вже до часу, коли можна буде починати мирний процес відбудови, мати нормальну систему управління.
Щодо нової програми МОН про патріотичне виховання. В умовах війни патріотичне виховання абсолютно необхідне. Якщо люди не будуть вважати державу, свою незалежність цінністю – навіщо вона їм? Вчений згадав, як наприкінці 80-х років йому довелося брати участь у зібранні комітету політичної соціалізації і політичного виховання Міжнародної асоціації політичних наук, що відбувалося в Угорщині. І виявилося, що у них є програми політичного виховання в школах, в університетах – лекції, семінари, рекомендована література. Все, щоб правильно виховувати громадян демократичних країн. І це – західне суспільство.Тож не варто сприймати патріотичне виховання, ніби ми цим совок повертаємо. Це не совок, це світова практика. Громадянина треба виховувати. Людина не зможе стати повноцінним громадянином без спеціальної освіти. Так є в усьому світі.
Вчений підкреслив досвід Ізраїлю, зазначивши, що він для нас безцінний – як вижити у ворожому оточенні. Ще й при цьому не втрачати життєлюбства! У них депресії немає і рівень життя вже вищий, ніж в Європі. Для формування національного кістяка, який би витягував Україну, подібно тому, як такий кістяк витягує Ізраїль, потрібно небагато. Це кілька відсотків. Головне – закласти справедливі умови. Перші ізраїльтяни створили правильну систему управління, і головне – абсолютну незалежність суду. І громадяни впевнені, що раптом що, знайдуть захист у суді. Так, до речі, і в Америці було донедавна… Звідки в них таке? Пережили Голокост і зробили висновок.
Українці теж мали свій Голокост – Голодомор, але все ж таки достатньо висновків не зробили. Бо еліта була комуністична з усіма наслідками, що витікають. А ізраїльська еліта формувалася з пересічних людей, які приїхали створювати державу. Там усі були рівні, ніякої аристократії. І висунулися винятково за талантами, здібностями. Це була така своєрідна меритократія – система управління, де влада належить людям, що є найбільш здібними та заслуговують на це, незалежно від їхнього соціального походження або фінансового статусу, яка дала свої плоди. І вони за кращими зразками побудували власний устрій.Тож хай розповідають нашим школярам про ізраїльських ровесників. У яких думки не виникає не піти в армію. Спочатку служиш, і через 3 роки можеш чим хочеш займатися.
Це не залежить тільки від пересічних українців, такий тон має задати держава. Їй у цьому досить вивчати досвід інших країн. Ми ж не відкриємо нові правила. Якщо хочуть щось змінити, то й цей досвід в системі патріотичного виховання треба згадувати. Якщо Росія буде така завжди і не відмовиться від претензій на Україну, ми зможемо захиститись тільки таким вихованим поколінням. А інакше просто зникнемо.
Суспільство не треба недооцінювати. Досі 60% кажуть, що будуть готові терпіти будь-які труднощі, доки потрібно, щоб у цій війні не програти. Таких, щоправда, на початку було 80%, але людей можна зрозуміти. Все одно тих, хто не згоден терпіти зовсім, трохи більше 10%. Була інша жахлива цифра – що 46% не засуджують ухилянтів. ТЦК засуджують, а ухилянтів – ні. І це страшно.
Ситуацію може змінити, наприклад, такий чудодійний засіб як серйозний успіх на фронті, відразу настрої злетять. Таке вже було, коли Харківщину звільнили, Херсон. Потрібен співставний успіх. Просування як, наприклад, у Курській області – успіх не того масштабу, не призвів до загального піднесення. Зрештою, нам Курська область не потрібна. А наш Бахмут потрібен, наш Мелітополь – теж. Їх звільнення дало б тривалий ефект, люди б пишалися. А коли щодня негативні новини, важко зберігати піднесений настрій.
Україна ніколи не буде і не може бути вже такою, як до війни, зокрема і за складом свого населення. Ось в урядовій Стратегії демографічного розвитку до 2040 року йдеться, що до за 26 років воно скоротиться до 25 млн. Мабуть, залучатимуть іноземців на робочі місця. Коли опитують людей, які пройшли війну, то переважна більшість каже, що не може позбутися внутрішніх змін, які викликала війна. Це не значить, що люди будуть погано жити.
Пан Євген знадав, що його мати у другу світову війну пройшла через фронт, три розривні кулі отримала. Вона без суглоба жила, мала газову гангрену... Жахіття перенесла. Але вона жила не цим, а з цим. І так українське суспільство не війною буде жити, але з цією війною. І нікуди ми не подінемося на багато, багато поколінь наперед.
А щодо чужинців – приймемо, чому ні. Хтось попрацює й поїде додому, хтось осяде. Це нормальний процес, сучасна світова практика. Як говорила якось академік Елла Лібанова , експертка з демографії та економіки праці в інтерв’ю – ми надто звикли жити в моноетнічному середовищі серед наших рідних східних слов’ян. Треба звикати до поліетнічності – так живе весь світ.
Інтерв’ю засвідчило, що точка зору соціологів має важливе суспільне значення і є внеском у процес інформування українського суспільства.
Світлина Геннадія Мінченка, Укрінформ
Повністю матеріал див. тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/4012637-evgen-golovaha-direktor-institutu-sociologii-nan.html